Гуморески

Олег ЧОРНОГУЗ
Важка шапка Мономаха,
або Коротка пам’ять
(Дуже сумна усмішка)

Моя теща (як позитивний образ у моїй уяві і в житті) стояла на колінах і молилася.
— Що трапилося? — поцікавився я, не заважаючи їй і далі щось там просити у Господа Бога.
— Я хочу через Всевишнього, — відірвалася вона від молитви, — попросити дати здоров’я і довголіття Ющенкові. Дякуючи йому, я побачила вперше портрет Тараса Шевченка.
Я глянув на стіл, на якому стояв вирізьблений з груші портрет Т. Г. Шевченка, на стіну, де й висів другий портрет Тараса Григоровича, і запитав:
— Як це ви ніколи не бачили Шевченка? Ось у вашій хаті аж два його портрети?!
— Синку, на грошах не бачила. А сьогодні мені вперше видали пенсію не сорок відсотків, а всі сто. І дали дві купюри з Тарасом Григоровичем. Дякуючи Ющенкові, я вперше побачила на купюрі нашого Кобзаря…
У моїй сільській лікарні я зустрів посивілу молоду маму. Вона вийшла з лікарні, глянула на небо і тихо промовила:
— Дякую тобі, Господи, і Віктору Андрійовичу Ющенку.., — і розплакалася.
Це була моя колишня однокласниця Тамара. Я поцікавився і в неї, дивлячись на пасма її сивого волосся.
— Тамаро, що трапилося?
— Ти ж знаєш, яке в мене горе?! Рік тому на операційному столі помер мій чоловік. У районі вимкнули з метою економії світло, і лікарі не могли нічого вдіяти. Днями під колеса автомобіля потрапив синок і йому щойно зробили операцію. Я три години молила Господа Бога і Ющенка, аби знову не вимкнули світло. Я за цей час посивіла, — вона показала на пасмо своїх сивих кіс. — Сина врятували. Світла не вимкнули. Я дякую Господу Богу і Ющенку, якого нам послав Всевишній. Світла в нашому селі вже не вимикають. Не економлять на го?рі…
Я ці два випадки сьогодні згадав не тому, що хочу когось переконати, щоб ми голосували за Ющенка. Я ставлю перед собою іншу мету. Мету пам’яти. Мету пам’яти і мету вдячности. Я ставлю перед собою задачу, щоб нагадати усім нам, яка вона, пам’ять, у нас коротка і цинічно невдячна. Інколи прирівнюється до абсолютної анемії.
Наведу ще один приклад. Я — футбольний уболівальник і добре пам’ятаю, як скандував стадіон одному з найкращих футболістів київського «Динамо» — Бібі. У моїй пам’яті ніби й досі котиться луна над стадіоном імени Хрущова (тоді Олімпійський називався стадіоном імени Хрущова):
— Бі-ба-а! Бі-ба-а! Бі-ба-а!!!
Бібу уболівальники просили на поле. І рівно через місяць, коли щось там трапилося з улюбленцем публіки Бібою — чи то йому не пофортунило ударити точно по воротах, чи запустити кілька разів підряд м’яч вище воріт, — я одразу відчув жорстокий присуд людині, яку ще вчора так палко любили. Я відчув жорстокість натовпу:
— Бі-бу з поля! Бі-бу з поля!
Через кілька хвилин присоромлений Біба покидав стадіон не з високо піднятими руками, що плескали вдячним уболівальникам, а з низько опущеною головою, яку освистував жорстокий натовп.
Кілька днів тому я приїхав у рідну Вінницю. Зайшов до своїх колег по перу. Після перших потисків рук і чашечки кави над столом повисло запитання:
— За кого голосуватиме Київ?
— За весь Київ не розписуватимусь, а я особисто — за Віктора Ющенка. Українська свідома інтелігенція — також.
— За Ющенка? Ви там що, з дуба звалилися? Які у вас аргументи?
Я почав перелічувати на пальцях. Їх на обох руках у мене не вистачило: сім’я, мати, дитина, фінансування, принципова позиція щодо постачання і транзиту російського газу, вступ України до СОТ (чого досі не вдалося зробити ані Росії, ані Білорусі, ані Казахстану), визнання України країною з ринковою економікою, скасування ЄС низки несправедливих антидемпінгових обмежень, скасування США поправки Джексона-Веніка і…
— Це високі матерії, — перебив мене Іван.
— Давай опустимося до нижчих. Наш Президент робить все для того, щоб на нашій землі більше ніколи не повторився геноцид українського народу. Щоб ми, нарешті, усвідомили себе древньою нацією — прямими нащадками Київської Руси. Щоб в Україні, нарешті, запанувала українська мова. Щоб раби, нарешті, стали вільними людьми. Щоб Українську землю більше ніколи не топтав чобіт окупанта. Щоб наші сини і дочки, які віддали своє життя за волю і незалежність, гідно і заслужено увійшли в історію нашої пам’яти. Щоб ми на віки залишилися вільними і щоб нами вже ніколи не правили «варяги» чи «брати». Щоб ми їздили по світу не остарбайтерами, а як належить європейцям — європейцями. Щоб ми, нарешті, пізнали свою історію, написану нашими істориками, а не істориками з Кремля.
Закінчив я свій монолог свободою слова, яка дала нам усім, а особливо — псевдоукраїнській пресі, отак сьогодні розперезатися, як футбольному оскаженілому натовпу у своїй несправедливості й емоційному осуді усього святого: «Ми сьогодні гудимо Президента за щось маленьке, не помічаючи Великого. Ми його називаємо бджолярем, хоружівським парубком, колгоспним бухгалтером, а світ відносить цього «колгоспного бухгалтера» до п’ятірки найкращих фінансистів і економістів світу, до найвизначнішого демократа і національного патріота своєї Батьківщини. Воістину нема пророка у своїй вітчизні. Вороги усього українського, що сповідує наш Президент, не соромляться цинічно вигадувати факти про нього ...» Я не договорив. Мене знову перебив Іван:
— А ти знаєш, що Катерина спускала кров з Віктора Андрійовича, капала в ту кров діоксин і після цього відправляла до Америки на аналіз, щоб довести, нібито Москва отруїла Віктора Ющенка..
— Ти маєш на увазі Катерину Другу, московську імператрицю? — поцікавився я, іронічно посміхаючись.
— Ти все жартуєш, а я тобі серйозно кажу.
Я йому також серйозно сказав, бо моя дружина — лікар, і вона працює у Феофанії, і той діоксин на «чайній ложечці» бачила на свої очі.
— Президент переніс 26 операцій, Іване. Двадцять шість разів йому переливали чужу кров. Тільки Господь Бог, за всіма показниками, втрутився у цю справу: «Бути чи не бути Вікторові Ющенку сущим на цій землі». Я б навіть ворогам своїм і його — скажімо, таким, як голова з розслідування отруєння Ющенка Сівкович чи «свідок» Жванія,— не побажав би, щоб у них на нардепівських сідницях висіялося те, що висівалося упродовж кількох років на обличчі Ющенка.
— Гаразд, гаразд, — захищався Іван. — А хвіртка? Ти знаєш, що він своїй мамі навіть хвіртку у Хоружівці не відремонтував? Вона так скособочена там і досі звисає й скрипить на всіх вітрах на всю хоружівську вулицю.
Тут уже мені взагалі не було чим крити. По-перше, я в Хоружівці не був. По-друге, не був там і сам Іван. Отож, мені нічого не залишалося, як викинути і свій аргумент.
— Ти маєш рацію, Іване. Це погано, що Віктор Андрійович хвіртку не відремонтував. Може, тому, що все життя з рахівницею в колгоспі мав справу, а не з молотком. Але я знаю інший факт. Він добре працює з лопатою. Пам’ятаєш, коли пожежа охопила Херсонщину, він допомагав Шуфричу-міністру вогонь гасити. І його за те висміяли. Але він не покаявся і от днями приїхав у Хоружівку, знову взяв лопату і пішов, кажуть, на цвинтар підправляти могилку свого рідного дядька. Так тітка Килина дуже образилася на Віктора Андрійовича, чому він не взяв мітлу або хоч віника, і не підмів її подвір’я, і сказала, що вона за нього тепер голосувати не буде. Краще проголосує за Юлю чи Януковича, бо ті обіцяли бабі Килині особисто підмести подвір’я, а Янукович навіть запевнив бабу Килину, що пришле Ганну Герман замести піч від полови і поміняти бабі Килині за свій рахунок зачіску. Щоб була така, як в Юлі.
— Тобі все смішки, — образився мій колега Іван.
— Чому смішки? Я серйозно кажу. Он рідний дядько Віктора Андрійовича — Микола — заборонив племіннику, хай навіть його на другий термін оберуть, заходити до нього в двір. Бо після того, як Віктор Андрійович провідав дядька, на дядькових курей напала «швидка Настя». А дядько якраз нові ворота пофарбував, курам чи то колір не сподобався, чи то викликав у них поносну алергію, бо вони не витримали і ті ворота перефарбували у свій колір — золотий. Дядько образився:
— Хоч Вітя і мій рідний племінник, але я за нього після цього не голосуватиму. Хай ображається чи не ображається, а я сказав — і крапка.
— Ти жартуєш? — Іван присів за письменницький стіл.
— І не збираюся. Ось тобі телефон професора Гриніва. Він за списком Юлі Тимошенко пройшов у народні депутати. Днями він за оригінальність проекту закону, який подав на розгляд Верховної Ради, увійшов до книжки рекордів Гіннеса як найбільший оригінал світу.
— І чим він прославився?
— Вніс законопроект у парламент, щоб Віктор Андрійовича не відвідував стадіонів під час футбольних матчів із участю національної збірної України, бо тоді у футболістів починають тремтіти коліна і приціл падає, як авторитет гривні. Ще до цього Закону він додав пояснювальну записку — заборонити Вікторові Андрійовичу відвідувати туалет у Верховній Раді. Але у зв’язку зі світовою кризою і відсутністю туалетного паперу в парламенті тією запискою скористався нібито Портнов, тож роз’яснювальна записка професора Гриніва не дісталася віце-спікеру Лавріновичу, і він змушений був зачитати тільки Закон пана Гриніва зі Львова.
Іван для чогось піднявся, ковтнув повітря, а тоді ще раз, наче від несподіванки, гепнувся у письменницький стілець і промовив:
— Я щось про цей Закон таки чув. Словом, вибач, але щось і в мене зі шлунком, — він зірвався з місця і помчав у напрямку кабінетів з не українізованими ще літерами «М» і «Ж».
— В Івана щось із головою? — запитав я свого колегу Михайла.
— Та ні… У нього, видно, те, що з курми дядька Миколи…
— Слава Богу, а я вже хвилювався. Гарний же письменник. Не дай Боже, це може негативно відбитися на його творчості.
— Нічого страшного. Якщо не вилікується — писатиме короткими абзацами, а не суцільною прозою з детальними описами природи. Йому тоді буде не до природи і не до образів.
Я тричі перехрестився. Налив у склянку води і попросив Михайла дати напитися Іванові: — Гадаю, це допоможе. Бо якщо вже чужа кров стукнула в голову, то від цієї біганини далеко не втечеш…
А те, що я туди кинув пігулку для зміцнення шлунку — промовчав. Мені було не до цього. Бо і в мою голову лізли якісь інші, зовсім непередбачувані думки. Мабуть, це передалося від Івана. Я запам’ятав їх і поділюся цією цитатою з вами:
— Господи, коли ти вже на наші плечі замість голів з язиками, які мелють порожнечу, а повітря псують дезінформацією, пошлеш голови з сірою масою, за допомогою якої ті б голови глибоко мислили, а очі хоч віддалено щось бачили. Не себе в дзеркалі, а свою і дітей своїх майбутню перспективу.