Гуморески

Василь ЧЕЧВЯНСЬКИЙ
НЕЩАСНІ
Гумореска

Літом, починаючи приблизно так з червня і аж до жовтня, скрізь і повсюди: на вулицях, по садах, у театрах, в магазинах, у трамваях, поїздах, установах і т. д. з’являється особлива категорія людей.
Не помітити їх не можна, бо вони настирливо лізуть вам на очі своїм поводженням, розмовами, а найбільше кольором загорілих облич, нарочито оголених ший, грудей, рук і ніг.
Це — курортники.
Люди, які щойно повернулися з курортів.
Вони голосно розмовляють, розповідають курортні анекдоти, сміються, удають із себе веселих, життєрадісних, безтурботних, щасливих.
Але не вірте їм.
Усе це — фікція, обман. Усе це — про людське око.
Насправді це нещасні люди.
Побалакайте з ними уважно і ви упевнитесь, що це найнещасніші люди.
Я особисто уже переконався, бо я розмовляв...
* * *
— Доброго здоров’я, Кіті.
— Ах, Сочі...
— І не думав мінять псевдоніма. Навіть судові виконавці уже звикли описувати мене, як Чечвянського. Як ся маєте?
— Чотирнадцять.
— Що?
— Взяла чотирнадцять.
— Ах! Ви он про що! Дуже радий! Фунтів?
— Кіло!
— Щаслива!
— Не дуже. Проти минулого року недобрала кіло.
— Ай-я-яй! Чим же пояснити таку катастрофу? Малим процентом озону в сочінському повітрі, чи може...
— Ах! Які там вазони... Харчування. Так намучилась! Розумієте: масла мало, яєць мало, молока мало, м’яса мало, хліба мало, фруктів мало...
* * *
— Іване Івановичу! Здрассс,... Іч! Прямо арап! На хлібозаготовках шпарились?
— Якраз... З Ялти вчора повернувся.
— З Ялти? Чудово! «Скільки взяли»?
— Ай, не питайте, навіть пуда не набрав.
— Невже? Як же ви пережили такий удар? Подумати тільки: замдира тресту і безпудова, можна сказати, людина..
— Як пережив? Вистраждав. Он як. Суцільна мука.
— Та в чім справа?
— Не знає? З харчуванням жах... Масла мало, сала мало, яєць мало, сиру мало, м’яса мало, курей мало, винограду мало, хліба, та й то чорного, мало... Бувайте... Ох-хо-хо!..
* * *
— Який чудовий загар! Євпаторія!
— Новий Афон.
— «Скільки взяли»?
— Уявіть — схудла.
— Та не може бути! І ви так спокійно про це розповідаєте? Я завжди говорив, що сама природа призначила вас для героїчних вчинків. Такий характер... Скеля! Граніт!
— Скеля. Уже тиждень з цієї скелі капають сльози. Подумати — схуднути після курорту... Важила п’ять тридцять дев’ять, а зараз п’ять тридцять чотири. П’ять фунтів, розумієте ви, бездушний мужчина.
— Розумію, розумію, без п’яти фунтів женщина. Та «как дошла ти до жізні такої?..»
— І не остроумно. Коли б ви знали, як там з харчуванням.
— Та ну? Перебої?
— Криза! Буквально криза! Масла мало, сала мало, яєць мало, молока мало, сметани мало, сиру мало, фруктів мало, кофе мало, какао мало, винограду мало, а м’ясо — уявіть собі, — виключно баранина. Півтора місяця буквально вистраждали...
* * *
— А! Привіт! Що це з вами?
— А що?
— Та так... Ніби не вмивались.
— Ха-ха-ха! Ой, уморив! Їй-бо! От чудак! «Не вмивалась»... Це загар!
— Такий грязний?
— Фі-і-і. Це спеціальний загар.
— Як же він робиться?
— Е... То вже ні... Не скажу... Нізащо в світі... Секрет!
— Ну, добре. А як взагалі? Ви де були?
— В Алушті.
— Гарно?
— Чудово! Знаменито! Анекдота нового чули? На одному пляжі лежить мужчина... Хі-хі-хі... Закрився, розумієте, газетою... Хі-хі-хі...
— Чув. Дякую. А як з харчуванням?
— Ах! Боже мій. Я й забула... Жахливо!
— Криза?
— Де там... тссс... Крах! Просто крах... Сала мало, м’яса мало, ікри мало, балику мало, крабів мало, молока мало, сиру мало, сметани мало, гоголю-моголю мало, білого хліба мало, яблук мало, персиків мало, абрикос мало, винограду мало, ананасних динь мало, консервів рибних мало, консервів овочевих мало, повидла мало, варення мало. А масла навіть за два місяці не куштували ані крихти...
— Що ви? Дійсно, жах! Без масла?
— Ага. Така криза, така криза на масло, що ледве-ледве вистачало для загару...
— Для загару?
— Ну, ач який... .Уже й виказала секрет... Рідненький... Ради бога, не кажіть нікому про секрет... Я ж так перестраждала... Подумать тільки... Кімната 200 рублів, а тут ще з харчуванням... Сала мало, курей мало, індиків мало, поросят мало, ягнят мало... Рідненький! Пожалуста ж, нікому про секрет...
— О! Будьте певні! Мовчу! Мовчу, як телеграма «с оплаченным ответом»! Та хіба ж я не розумію людських страждань. Кашалотів мало, бронтозаврів мало, удавів мало...
— Мало...
— Пороть вас мало...
— Рідненький! Жартує... Ха-ха-ха...
— Ні. Не жартую, чорт забери! Колібрі мало, пеліканів мало, жирафів мало, кенгуру мало... Рідненька, щоб тебе розірвало!
Громадяни! Не покладайтесь на життєрадісних і безтурботних людей з обличчями й шиями кольору давно нечищеного жовтого черевика.
Люди ті – нещасні.

1932 р.