Гуморески

Микола БІЛОКОПИТОВ
БУВАЛЬЩИНИ

ПРО НЕ ТУ СВІЧКУ, РОЗДРАТОВАНИЙ ОРГАН, НЕТРАДИЦІЙНУ КЛІЗМУ Й ТАКЕ ІНШЕ

Певний час працюючи літературним редактором наукових медичних видань, мені пощастило зануритися в захоплюючий, інтригуючий, абсолютно мною незнаний до цього світ. Крім того, познайомився з унікальними людьми, які, зокрема, розповіли мені багато цікавих і, що важливо – дотепних, а місцями, й досить веселих історій. Деякими з них охоче ділюся з читачем.

ПРО ДЕШЕВУ СВІЧКУ

Сьогодні по телевізору показують усе. Ті, кому це треба й не треба знати мають реальну уяву про те, що прокладки бувають з крильцями й без них, що є презервативи чоловічі й жіночі, а користуватися ними потрібно ось так: відеоінструкція додається…

У радянські часи на подібну інформацію в ЗМІ було накладено суворе табу. Зокрема, про деякі болячки інтимного характеру люди між собою говорили на вушко, а хто сміливіший, той, коли вже добряче припече, йшов до лікаря. У 80-ті роки 20-го століття в одному з районів Запорізької області сталося таке.

На прийом до хірурга в районну лікарню приїхав дядько з далекого села. З’ясувалося, що у відвідувача – геморой. Оскільки така хвороба причепилася до нього вперше, пацієнт вів себе сором’язливо й знервовано. Лікар заспокоїв його, мовляв, нічого страшного тут немає. Треба піти в аптеку, купити мазь і свічки. Хірург виписав рецепт, детально пояснив відвідувачу, що і як треба робити й порадив через декілька днів приїхати на прийом, щоб оцінити результати лікування.

Проте вже наступного дня родичі завели зігнутого в три погибелі й узагалі ледь живого дядька до кабінету лікаря.

– Що ж ви оце мені прописали? – почав із претензій до ескулапа пацієнт. – Усього півдня лікуюся за вашою вказівкою, а вже ні сісти, ні встати не можу. Я за тиждень такого лікування просто помру!

– Що трапилося? – злякався лікар. – Заспокойтеся, зараз розберемося. Ану показуйте, що там у вас?

Коли хірург побачив, що з собою зробив хворий, він ледь не впав у кому. Пацієнта негайно доправили до операційної. Коли криза минула й справи пішли на поправку, дядько розповів – як же так вийшло.

Прийшов він до аптеки з рецептом. Коли йому сказали скільки коштують ліки, селянин, який звик торгуватися на базарі, заповзявся збивати ціну. Та йому пояснили, що тут не прийнято торгуватися. І дядько, сказавши, що він знає, де можна й дешевше купити, пішов звідти. У сусідньому з аптекою магазині купив собі, справді значно дешевше, — десяток дебелих стеаринових свічок. А вже вдома наступного ранку зробив так, як лікар говорив: одну з них (не без проблем) поглибше запхнув, куди треба. Щоправда, повністю свічка не зайшла, тому, щоб вона не випадала, дядько туго обв’язався рядниною. Було незручно й боляче, але чого не стерпиш заради відновлення здоров’я. Ледве пересуваючись, вийшов із хати і, не подумавши, різко сів на дерев’яний стілець.

Дядьків крик почуло все село.

Прибігли родичі й одвезли невдаху до лікарні.

Доліковували хворого в стаціонарі, зокрема, й за допомогою спеціальних (супозиторних) свічок, на яких йому так хотілося зекономити...

ПРО МЕДИЧНУ ЛІТЕРАТУРУ

Доктор медичних наук Ігор Васильович Кочін повідав про таке. Після закінчення вузу його товариша й колегу (який пізніше став професором, доктором наук) послали на післядипломну практику до Казахстану. Він працював там дільничним лікарем у якомусь віддаленому аулі. Оскільки ж у казахських сім'ях традиційно багато дітей, то найчастіше молодому лікарю доводилося виконувати роль педіатра. Щоби поповнити свої знання в цій галузі, він поїхав до райцентру. У книгарні підійшов до відділу «Медична література» й запитує у дівчини-продавця:

– У вас є що-небудь по лікуванню дитячих хвороб?

– Звичайно, – з готовністю відповідає продавець і впевнено дістає з полички одну з тоненьких книжок. – Ось, будь-ласка, ця вам підійде?

Взявши книгу до рук, покупець здивовано перепитує:

– А більше нічого немає?

– На жаль, – розводить руками дівчина.

Уже вийшовши з магазину, медик розреготався. Для лікування дітей йому запропонували книжку В.І.Леніна «Детская болезнь левизны в коммунизме».

ПРО ЛІКАРСЬКУ ТАЄМНИЦЮ

Їду поїздом із Вінниці до Запоріжжя. У купе лише чоловіки. Тому розмови, що називається, без гальм. Тобто те, про що при жінках говорити було б незручно, між нами, чоловіками, обговорювалося без проблем. Либонь, жінки без нас теж вдаються до подібних відвертих розмов. Я, головним чином, слухаю та на вус намотую. Багато історій на тему «про баб-с» почув, але для бувальщини вибрав одну, розказану лікарем із Черкащини. Ось як діло було.

Юхиму Панасовичу Бабію вже за вісімдесят. На язика дід гострий, надто ж до сороміцьких висловлювань. Буває, йдуть повз його двір дорослі дівчата чи молодички, а старий з-за паркану ласо на них позирає, а потім раптом бовкне язиком щось таке, від чого навіть досвідчені жінки сором’язливо зашаріються. Молодь же «ха-ха» та «ги-ги», а котрась із найбідовіших, бува, повернеться та й спитає з підковиркою: «Ой, діду, а у вас хоч є чим нас лякати, а то все нахваляєтеся та нахваляєтеся…» І безсоромний Юхим, кажуть, іноді демонстрував свою «лякалку», шокуючи допитливих дівчат, а через розголос й усе місцеве жіноцтво. За все це його в селі поза очі, а часом і в очі називали пришелепком або маніяком.

А проте на гулянки, проводи чи весілля Юхима Бабія завжди запрошували односельці, бо дід, попри свою аморальну поведінку, завжди створював у компанії веселу атмосферу, сипав дотепами, анекдотами, примовками. Одне слово, з ним було не сумно.

На сусідній вулиці справляли весілля. Перший день минув без особливих пригод. А на другий, як відомо, сільська свайба – це гумористичний спектакль, де господарі й гості перевтілюються в найнеймовірніші образи. Юхим, перевдягнувшись циганкою, був у центрі уваги, гадаючи всім на картах. Гадав, гадав, а потім раптом зник. Сусідка баба Ганна, яка в селі все про всіх знає, буцімто сама бачила, як Бабій гадав на картах якійсь добре п’яненькій городській дівасі – родичці з боку жениха, а потім повів її до себе додому. Десь через годину пом’ята дівка повернулася на гулянку, а Юхим прийшов аж під вечір і, як завжди, молов язиком свої сороміцькі штучки.

Через три дні старий гуляка звернувся до ФАПу (фельдшерсько-акушерського пункту) зі скаргою «щось у мене між ногами чухмариться». Спочатку фельдшер подумав, що це чергові витівки відомого пустомелі, але, оглянувши пацієнта, поставив діагноз: гонорея. І направив Бабія Юхима Панасовича до шкірвендиспансера.

Для когось це було б ганебною неприємністю, а для діда навпаки: він ще й хвалився своїм одноліткам по сусідству, що від молодої дівки трипера підхопив. Знайомі недовірливо посміхалися, бо добре знали язикатого брехуна.

Тиждень лікували Юхима в спецлікарні, а потім виписали якісь мазі, щоб він сам удома доліковувався. Лікар, коли робив виписку, то в довідці замість справжнього діагнозу написав, що у Бабія Юхима Панасовича грибок на ногах. Ну, щоб у селі (а лікар сам був родом із села) не було зайвого розголосу. Деякі пацієнти в аналогічних випадках самі його частенько просили не вказувати справжнього діагнозу. Отож він і пожалів старого. Та, як з’ясувалося пізніше, даремно він це зробив.

Прибувши в рідні пенати, дід чесно розказував односельцям, як він спокусив дівку, що від неї підхопив, куди після цього потрапив і від чого лікувався. При цьому, як незаперечним доказом правдивості (бо ж багато хто сумнівався в його теревенях) розмахував довідкою від лікаря.

Хтось вірив Юхимові, а хтось – ні, аж поки ветеринар Митя Забужко не завдав собі труду почитати, що ж написано в довідці. Читав уголос, при величенькому гурті людей. Озвучений текст довідки викликав у Бабія шок, а селяни підняли Юхима на сміх, сказавши, що вони й так знали його брехуном, а тепер у цьому ще раз переконалися.

Несправедливо осоромлений Бабій уже наступного ранку подався до шкірвендиспансера й улаштував там голосні розбірки з лікарем. «Ти мене брехуном на все село зробив! – кричав дід переляканому дерматологові. – І якщо зараз же не напишеш правдиву довідку — я до прокурора піду!..»

Довідку зі справжнім діагнозом Юхим Панасович того ж дня, не без скандалу, таки одержав. І, приїхавши додому, повністю реабілітувався в очах односельців як чоловік, котрий говорить правду, якою б вона не була. Як не дивно, ця правда викликала приблизно однакову заздрісну оцінку в чоловічої й жіночої половини села: язикатий Юхим, як чоловік, таки ще щось може...

А дерматолог зі шкірвендиспансера після того випадку пише в довідках лише справжній діагноз. Щоб ніхто його не звинувачував у... нерозголошенні лікарської таємниці.

ПРО СОБАКУ, ЗУБИ Й ХУЛІГАНІВ

Зубний біль – найнеприємніший. Це знає кожен, хто змушений через велике «не хочу!» йти до стоматолога. Таке спіткало й мою знайому художницю й дизайнера Оксану Чумакову. Але мова тут не про її муки, а про те, яку картинку вона побачила біля зубопротезного кабінету.

У фойє перед великим люстром, розкривши рота, стоїть молода жіночка. Заклопотано оглядає щойно вставлені їй зуби. Чується голос із кабінету:

– І що, дуже тиснуть?

– Нічого, – оптимістично відказує пацієнтка, – зате ввечері можна сміливо гуляти в парку без собаки. Мені тепер ніякі хулігани не страшні...

ПРО КУЗЬКІНА, ЯКОГО ВИКЛИКАЛИ В ДИСПЕТЧЕРСЬКУ

Цю історію розповів Андрій Олексійович Ковтун, родичка якого працює в спеціалізованому медичному закладі, який у народі називають «дуркою» або «психушкою».

У Сергія Петровича Кузькіна з восьмої палати діло йшло на поправку. До психоневрологічного диспансеру він потрапив пару місяців тому з власної ініціативи. Тобто, сам прийшов до психіатра й поскаржився на те, що веде себе неадекватно, розуміє це, але самотужки впоратися з проблемою не може.

Інтенсивна терапія дала свої результати: пацієнт уже поводив себе цілком нормально й передбачувано. Тому безпосередній лікар Кузькіна дійшов висновку, що хворого пора готувати на виписку. І ось, коли всі необхідні документи були вже готові, медсестра доповіла лікарю, що пацієнт знову веде себе неадекватно: зранку намагався вийти з відділення, стверджуючи, що його терміново викликають у диспетчерську. Хто викликає і в яку диспетчерську – пояснити не міг. Нічого до пуття не зміг пояснити Кузькін і самому лікарю. Сказав лише, що віднедавна якийсь сердитий жіночий голос кілька разів на день викликає його до диспетчерської, але не пояснює як туди йти.

Зрозуміло, виписку відмінили, знову призначили курс лікування. Проте ні ліки, ні робота психолога результатів не давали. Кузькін уперто кілька разів на день поривався вийти з відділення, кожного разу стверджуючи, що його викликають до диспетчерської. Між іншим, увечері й уночі пацієнт вів себе спокійно. Психіатри не могли пояснити такої поведінки пацієнта, а отже не могли й призначити ефективного лікування.

Та одного дня все з’ясувалося. Зранку лікар зайшов до палати №8 і побачив Кузькіна, який, стоячи біля вікна, до чогось уважно дослуховувався. І раптом через відчинену кватирку долинув роздратований жіночий голос з гучномовця: «Кузькін, терміново зайдіть у диспетчерську! Скільки можна чекати?»

– Зараз іду! – з готовністю відповів Кузькін і, побачивши лікаря, сказав: «Ви чули? Мене знову викликають».

Поруч із психіатричним диспансером розташована автоколона. Один із гучномовців, через які диспетчери викликають водіїв, слюсарів та інших працівників підприємства, скерований просто на вікно восьмої палати диспансеру. Очевидно, в автоколоні з’явився дуже затребуваний працівник на прізвище Кузькін, якого частенько хотіли бачити в диспетчерській...

Що ж до нашого Кузькіна, то лікарям удалося переконати його, щоб він не звертав уваги на сердитий жіночий голос із гучномовця. І незабаром пацієнта в цілком задовільному стані здоров’я виписали з лікарні.

ПРО МАТЮКЛИВОГО КАЧУРА

Того серпневого ранку під кабінетом хірурга Володимира Олександровича Островського зібралося чимало людей. Попри неодноразові попередження дотримуватися тиші, черга монотонно гула, перемелюючи останні новини. І раптом у цей гомін увірвалися стогін, лайка, несміливий зойк «Куди без черги?»... Двері відчинилися, й лікар побачив, як двоє озброєних рушницями навпереваги чоловіків заводять закривавленого третього, який, власне, й видавав стогін із лайкою. Зрозуміло, що це був екстрений випадок, і хірург відразу ж почав опікуватися позачерговим пацієнтом.

Оглянувши хворого, Володимир Олександрович виявив присутність у ньому численних інородних тіл у вигляді свинцевих дробинок і негайно почав підготовку до їхнього видалення. Близько двох годин тривала операція. І черга під кабінетом здивовано дослуховувалася через нещільно причинені двері спочатку до стогону, а потім до розмов і періодичного реготу всіх, хто був у кабінеті включно з лікарем.

Отримавши місцеву анестезію, хворий на ім’я Геннадій припинив стогнати й почав розказувати, як діло було. А ті двоє з рушницями, що його сюди привели – Іван і Сергій — розповідали свою версію того ж самого випадку. І якщо все розказане скласти докупи, то виходить така історія.

Було це в день відкриття сезону полювання на качок. Ще вдосвіта мисливці вийшли човнами в дніпровські плавні й зайняли позиції в очеретах, якими обросли численні острівці, що виникли після каховського потопу. Добре замаскувавшись, затихли в очікуванні здобичі. На зорі качки починають активізуватися, проявляти себе. Цього й чекають любителі качатини.

Геннадій не дуже досвідчений мисливець, хоч уже пару сезонів є на його рахунку. А яскравим прикладом недостатнього досвіду було те, що він у кінці літа вирішив скористатися манком. Манок – це така свистюлька-крякалка, що імітує шлюбний поклик готового до любовних утіх качура. Весною манком можна обдурити довірливих качок, які прилітають на цей поклик і нерідко стають здобиччю мисливця. Але ж надворі серпень...

Проте Гена, забувши чи й не знаючи таких тонкощів, сидить у своїй засідці й періодично дмухає в манок. А качки не відгукуються. Бо в природі все чесніше, ніж у людей. Це чоловік будь-якої пори року може запустити свій манок – наговорити купу компліментів жінці й спокусити її. А качку на такий трюк не візьмеш. Скільки б качур, кажучи людською мовою, «не вішав локшини на вуха» своїм шлюбним кряканням, якщо це не сезон – партнершу не підманиш.

Отож маємо картину: один малодосвідчений мисливець настирливо імітує качиного ловеласа, а в сусідньому очереті ще двоє, не вельми переобтяжених знаннями про інтимне життя пернатих, сидять у засідці. Між цими двома відбувається такий діалог:

– Іване, ти хоч одну качку бачиш?

– Ні, не бачу. О, щось випливає... а, ні, то жаба.

– Ну й полюваннячко сьогодні! Хоч по жабах стріляй.

– А ти качура бачиш?

– Ні, але чую добре. Він десь тут, поруч, он в тому очереті.

– А давай, коли він ще раз почне крякати, разом бабахнемо в той бік. Може, влучимо?

Саме в цей час Геннадій дмухнув у манок. Двоє мисливців, із надією хоч щось уполювати, дуплетом жахнули з рушниць.

Тієї ж миті «качур» заволав людським голосом й укрив відбірним матюччям стріляючих. Сергій з Іваном не на жарт перелякалися містичним фактом перетворення птаха на людину, проте швидко прийшли до тями й кинулися рятувати ненавмисно підстреленого ними колегу...

Хірург Островський розповідав, що коли він уже закінчував виймати з постраждалого останню, п’ятдесят шосту, дробину, пацієнт запитав у нього:

– Лікарю, а мені завтра вже можна йти на полювання?

– Можна, – дозволив Володимир Олександрович і додав, – тільки манок, про всяк випадок, залиште вдома.

ПРО СОРОМ’ЯЗЛИВІСТЬ І ГРУШУ

Проблеми зі здоров’ям молодих людей нині вже мало кого дивують. Та воно й зрозуміло: яка екологія – така й патологія. Та мова не зовсім про це. А про те, що допризовники за повісткою з військкомату зобов’язані проходити в лікарні комісію на придатність до служби в Збройних силах. І ось під час одного з медоглядів трапилося таке.

У допризовника Едика були якісь проблеми з кишечником і для подальшого діагностування йому необхідно було зробити клізму. А хлопець виявився надзвичайно сором’язливим: навіть роздягнутися згори до пояса перед жінкою-лікарем соромився. І коли медична сестра запропонувала йому роздягнутися для процедури промивання, пацієнт категорично відмовився, сказавши, що він в курсі справи і сам усе зробить.

Баба з воза – кобилі легше, подумала медсестра. Вручила пацієнту необхідне обладнання, про всяк випадок пояснила, як наповнювати грушу: гаряча вода – кран зліва, холодна – справа, й залишила Едуарда самого в процедурній кімнаті.

За хвилину з процедурної долинув несамовитий крик.

Пізніше у пояснювальній записці на ім’я головного лікаря медична сестра однієї зі столичних поліклінік Людмила Сергіївна Пасько, зокрема, написала: «Пацієнт категорично наполягав на тому, що зробить клізму самостійно. Я йому все пояснила, але вину свою визнаю, бо не сказала, куди саме треба вставляти грушу. Навіть подумати не могла, що, наповнивши грушу гарячою водою, він вставить її собі в ніздрю...»

Слава Богу, сором’язливий Едик не дуже обварився, тобто великої біди собі не заподіяв. Хоч ця «клізма в носа» коштувала медсестрі частини знятої з неї преміальної доплати.

Про інший випадок самостійної клізми згадала головний лікар Кушугумської міської лікарні Ольга Іванівна Приходченко. Зауважу, що цю історію мені вже доводилося чути раніше в різних інтерпретаціях. Суть справи ось у чому. Сором’язливий і вже не молодий чоловік – назвемо його Григорієм – домовився з лікарем, що сам собі поставить клізму вдома. Мовляв, у мене й груша є, і знаю що й до чого. Приїхав додому, обшукав усі закутки, а груші не знайшов. І не придумав нічого кращого, як під’єднати до водогону шланг, вставити його собі в потрібне місце й відкрити кран. Тиск у системі був досить потужним. Результати промивання вразили... лікарів хірургічного відділення обласної лікарні, де Григорія, що називається, з того світу діставали.

Мораль із цих випадків така. Шановні пацієнти, при виборі між сором’язливістю й здоров’ям віддавайте перевагу останньому. Щоб не нажити пригод на свою ж таки... гм-гм, самі знаєте.

ПРО РОЗДРАТОВАНИЙ ВНУТРІШНІЙ ОРГАН

Становлення науково-технічної термінології – тривалий процес. А в наших умовах, коли науковці звикли послуговуватися мовою, а отже й термінами сусідньої держави (наслідок перебування в імперських обіймах) – це ще й додатковий клопіт, бо, як відомо, легше вивчитися, ніж перевчитися. Проте помалу рідна українська науково-технічна термінологія утверджується в різних сферах, зокрема, й у медицині.

Мені як літературному редакторові наукових медичних видань впритул доводилося стикатися з правилами вживання термінів, а по суті, самому вчитися, а потім інших навчати. І через півтора-два роки інтенсивної роботи в цьому напрямку науковці – постійні автори наших видань — припинили писати «інфаркта міокарду» (правильно – інфаркту міокарда), «вивчаєме запитання» (досліджувана проблема) і т.п. Оскільки ж грамотності у вживанні термінів із боку авторів додалося, то, зрозуміло, в літредактора клопоту зменшилося, що не могло не радувати останнього. Але, звичайно ж, траплялися випадки. Ось один із них.

Редакція готувала вже повністю зверстаний і вичитаний рукопис журналу до відправки в друкарню. У цей час зі столиці електронною поштою надходить наукова робота з розряду термінових. Тобто, у київського автора «на носі» був захист дисертації й не вистачало однієї публікації. Узагалі, ситуація знайома й редакція зазвичай іде назустріч авторам. Отже, роботу без попереднього читання відразу заверстали й мені порадили по діагоналі (себто, поверхово) проглянути текст. Мовляв, рецензенти в супровідних документах зазначені солідні – обидва доктори наук, тому серйозних помилок бути не повинно.

Проте вже з першого прочитаного речення стало зрозумілим, що шановні рецензенти акцентували свою увагу на суто науковій цінності роботи. Що ж стосується граматики, стилістики, пунктуації й, що особливо важливо – правильного застосування медичної термінології, тут, як мовиться, кінь не валявся. Чимало «перлів» із цієї роботи потрапило до записника літредактора. А про найоригінальніший із них – окремо. Оскільки в дослідженні йшлося про проблеми кишково-шлункового тракту, то практично в кожному абзаці автор замість терміну «подразнення» застосовував у різних комбінаціях слово «роздратування». Наприклад: «синдром роздратованої кишки», «внаслідок роздратування кишечника», «роздратування шлунка», «неправильне харчування призводить до ще більшого роздратування кишечника» тощо.

У тих, хто хоч трохи знайомий із правилами вживання медичних термінів, подібний текст викликає цілком очікуваний гумористичний ефект. Літредактор уголос читав, а вся редакція відповідно реагувала на почуте. У цей час із Києва зателефонував один із рецензентів цієї роботи, щоб поцікавитись, як там справи в його протеже. Коли йому процитували одне з речень, звернувши увагу на терміни «подразнення» й «роздратування», дозвонювач почав вибачатися й реготати. Очевидно, з почуттям гумору в столичного доктора наук було все в порядку. Він ще попросив:

– Ви, будь-ласка, поправте все, як треба, а я швиденько піду на кафедру, поясню колегам від чого кишечник буває роздратованим...

Після цього випадку ми й самі в редакції почали застосовувати цей термін. Як тільки в животі забуркотить, діагноз безпомильний: шлунок роздратувався...

Джерело