Гуморески

Олексій БЕГЕМОТОВ
Сусiди

Невблаганний весняний ранок безцеремонно відтіснив ніч, котра не бажала залишати своїх позицій. Світанкову тишу почали безжалісно розтинати найрізноманітніші звуки: пронизливі дзвінки будильників, сольні партії півнів, мерзенне рипіння тролейбусів, котрі виходять на маршрути. Під цей ненависний для будь-якої нормальної людини акомпанемент стали прокидатися мешканці комунального помешкання, з вікон якого відкривався чудовий краєвид на Східноєвропейську рівнину. Ось у коридорі з’явився неголений здоровань Іван Москальов, котрий за мовчазною згодою інших мешканців виконував обов’язки відповідального квартиронаймача. Човгаючи, кавалерійською ходою цей молодик попрямував до вбиральні. "Прокинувся – подумай, яку б гидоту зробити сьогодні для сусіда!" -пробубонів він, неприхильно зиркнув на двері, що вели до апартаментів іншого мешканця комуналки Тараса Хохленка. Той ще мирно хропів, з головою накрившись ковдрою з клаптів синього та жовтого кольору. Бо Іван і Тарас продирали очі, вмивалися без мила, снідали вчорашнім сухарем і так далі, аж до відходу до сну, з інтервалом рівно в одну годину. Що робити, не зійшлися часовими поясами! І це було далеко не єдиним, що в них не збігалося. Через що того суворого ранку, трохи не трапилася страшна біда.
Повертаючись з сортиру в рідні пенати, Москальов гучно гупнув кулаком у сусідські двері. "Дай поспати, великодержавна ти пико!" - обурився Хохленко, ще глибше пірнувши під ковдру. "А ти заплати за газ і спи спокійно! І припини несанкціонований відбір гасу з мого примуса!" -відгукнувся квартирний голова, що пильно стежив за порядком використання місцевим населенням всіляких енергоносіїв. Його цинічна відповідь, зрозуміло, привела Тараса в найгірший настрій. Схопившись із ліжка, він почав із непроханим гостем у словесну суперечку, де нарівні з нецензурними вигуками фігурували слова "транзит", "трубопровід", "тарифи". Погано, коли нічим платити, але ще гірше, коли нічим крити. Про жертву описаного ранкового вторгнення можна було сказати перше, але аж ніяк не останнє. Ось і зараз, бачачи, що Іван продовжує по-хамськи барабанити в його досить хисткі фанерні двері, він не розгубився й заходився натягувати на себе захисного кольору майку з натовським шевроном. І тільки в такому грізному вигляді з’явився, нарешті, перед своїм кривдником. Який, як це не дивно, відразу зніяковів і спробував сховати в кишені штанів свої величезні кулачища. Річ у тім, що Москальов страшенно не любив добровільно-примусову організацію НАТО (Неабиякий Альянс Тяжкоозброєних Орд). У неї входили, як правило, вгодовані й міцні мужики, що мешкали в просторих окремих квартирах, розташованих поверхом вище. Цих крутих хлопців, чиї засклені лоджії виходили на атлантичне узбережжя, він побоювався навіть більше, ніж працівників ЖЕКу. І тому ревниво наглядав, щоб мешканці з його поверху не товаришували з цими мілітаристами. Так що, побачивши свого найближчого сусіда, одягнутого в натовську шкуру, раніше непохитний квартиронаймач зменшив оберти й погодився стримати свої фінансові апетити до закінчення переговорного процесу, що має всі шанси затягнутися на довгі-предовгі роки. Спритний Тарас, щоб посилити зроблений ефект, потягнув сусіда, котрий впирався, до ванної кімнати. На ходу він неодноразово згадував всує "Газпром" і прозоро натякав на сумнівний зв’язок Івана з квартиранткою, що носить білоруське прізвище. Безсторонній діалог було продовжено біля великих оцинкованих ночов, тонкі борти яких були де-інде погнуті і навдивовижу нагадували контури Чорного моря. У північній частині цієї посудини хлюпотіла здоровенна зубаста щука. Москальов якось притягнув її з рибалки, ще живу й дуже навіть агресивну, маючи намір використати грізну рибину для підкріплення своїх геополітичних позицій в лазне– пральному регіоні комуналки. Але потрібної місткості для розміщення цієї смертельної іхтіологічної зброї в нього не виявилося. Довелося розмістити хижачку в тимчасово орендованому у Хохленка старому жерстяному цебрі, де вона й базувалася досі. Тепер же, розігрітий суперечкою Тарас, орудуючи міцним риболовецьким сачком, спробував видворити покриту іржавого кольору лускою мерзоту з водоймища, зайнятого нею. Ще секунда, і вона б гепнулася на мокру бетонну підлогу. Іван, котрий з жахом спостерігав за цією сценою, вже схопив дерев’яну швабру, що потрапила йому під руку, щоб нею як слід уперіщити сусіда, що втратив всякий сором і страх ...
Але тут на загальній кухні оглушливо засвистів чайник, котрий закипів.
Чий він був? Хто його знає, та й не це важливо. І обидва сусіди, що перебували в стані конфронтації, вмить забули про свій конфлікт і дружно кинулися знімати з плити миротворця, що салютував струменями пари. "А чи не випити нам чайку?" – спитав один із них у другого, коли справу було зроблено. Хто саме? Знову ж таки, не має значення. У Хохленка знайшлося трохи цукру, Москальов роздобув склянку заварки. Не без частки прагматизму сусіди пустили в діло ці вичерпувані ресурси й почали чаювати. Доречною виявилася і в’язанка одеських бубликів, що висіли на стіні, які, проте, можна було переплутати з московськими баранками. Поточилася мила бесіда. Забули образи і з’ясування стосунків (наприклад, історія з "языком" Івана, який Тарас, одного разу добре хильнувши, прищемив вхідними дверима). Коротше, погоду в будинку було врятовано. А це, як відомо, найважливіше за все!

№97 02.06.2000
"День"