Всі, що є, народи.
Тільки дуже не люблю я
Підлої породи:
Загарбників-людожерів,
Пройдисвітів різних,
Держиморд і "братьєв старших",
"Великих" та "Грізних".
Ненавиджу шовіністів
Великодержавних,
Можновладців-казнокрадів
І "знатних", і "славних".
Ненавиджу і фашистів –
Підлих окупантів,
І німецьких, і совєтських,
Та й асимілянтів...
Інтерв'ю чи одкровення
Досить вже давати.
Час, гадаю, одну байку
Всім вам нагадати.
...Іде мужик з Московщини,
Лапті протирає.
В Україні Батьківщину
Для себе шукає.
Йде похмурий та голодний,
Проситься до хати.
В полі ночі вже холодні –
Ніде переспати.
Стукне в двері, шкрябне в шибку,
Жалібно шепоче.
"Мне в сарай би алі в сені...",
І ще їсти хоче.
Запрошує дядько в хату,
Місце виділяє.
Гість повісив сушить лапті,
"Хоть хлєбца", – благає.
Враз хазяйка вечеряти
На стіл накриває,
Ну, й хазяїн вже чарчину
Гостю наливає.
"Може, цей москаль нежданий
Щось ляпнути має,
Чого прийшов в Україну,
Що він тут шукає?"
Гість, хильнувши, борщу миску
Як за плечі кинув,
Почав згорда поглядати,
Навіть шапку скинув.
Каші з салом ще вмотавши,
Хазяйці моргає.
Рантом голосно їй каже:
"Пусть он спать лягаєт...
Алі в сєнях, аль в сарае...
Бо я хроплю дюже".
Обурився тут хазяїн:
"Що верзеш ти, друже!
Чарку випив, повечеряв,
Зігрів собі душу...
Чого це ти хазяйнуєш? –
Запитати мушу".
Гість показує на лапті:
"Відал... зяїн.., зяїн... –
Гдє вісят вот енті лапті,
Там я і хазяїн!
Гдє Москва павєсіт лапті,
Там єсть наш порядок:
В лєсу, в поле, в тваєй хатє,
І в Центральний Раде!
Ти, хахол, хоть абіжайся, –
Нікуди не годний:
Ні украсть, ні абалґать...
Пінжак твой немодний.
І в начальство-руководство
Савсем не ґадішся:
Нєт наглості, не п'янєєш
І не матєрішся!..
Кагди лапті не адєнєшь –
Не жить в єнтом мірє!
Без лаптєй, как прокажонний,
Сгнійош ва Сібірє.
Нє тєбє, дак твоїм дєтям,
Навєшаєм пожжє
На язик, на нос, на уші
І на мазгі – тоже!
Будут вродє – тваі дєті,
Но ужо каммуністи...
Безбожніки аль і чорті,
Каротче – лаптісти!
Ти кагда узнаєш єнто, –
На судьбу не сетуй:
Масква лапті развєшаєт
Єшо на полсвєта.
Всєх накроєм лаптьом нашім,
І белих, і чорних,
І хахпов, і чернозадих,
І жолтих, і красних!
Всє ЧАЕСи, тєрмінали,
Школи і бальніци,
І газети, і тєянтри...
Тут і за граніцей.
Било ваше – станєт наше!
Сможем всьо зацапать.
Ти Царь-пушку, небось, відал?
А вот тє – Царь-лапоть!"
Не повірив би цій байці,
Але ж гляньмо: й нині
Розвішані тії "лапті"
По всій Україні.
Висять вони у столиці,
В українській, владі,
На вулицях, в магазинах,
І в Верховній Раді.
Зробили з нас "лаптьожників"
Без форми і змісту,
Лаптєкрадів, лаптєбрехів,
А також –- лаптистів.
В лаптях ми, як ті блекотні,
В лапті всі пошились.
Лапотники нас навчили,
Щоб лаптьом хвалились...
Щоб ми знали "перемиті"
Й "мать твою за ногу",
Щоб не збили Україну
З "лаптєвой" дороги...
Я скажу за Маяковським,
(Він був українцем);
"Москалики!.. Товариші!..
Жиймо поодинці!..
Ну, не скальте на нас зуби,
І в лаптях глибоких
Не ходіть по хатах наших –
Дайте вже нам спокій!"
Олександр БЕРЕКА,
м. Нікополь,
Дніпропетровська область
